Іноді історія тварин, які живуть поруч, виявляється значно заплутанішою, ніж будь-які наші сімейні легенди. Здавалося б, домашній кіт – така звична істота в будинку, але за ним тягнеться ціла хроніка мандрів і стародавніх зустрічей людей із пустельними хижаками. І саме генетики розкрили деталі, про які раніше майже не здогадувалися.
Коти, які нібито прийшли з землеробами
Довгий час у наукових колах оберталася одна доволі логічна теорія: мовляв, перші землероби привезли котів до Європи, щоб ті стерегли їх запаси зерна. Якщо пригадати шкільні підручники про неоліт, це звучало правдоподібно. Але нові дані з ДНК показали, що та історія була надто прямолінійною.
Старі знахідки й аналіз мітохондріальної ДНК, яка переходить від матері до нащадків, ніби натякали на спільну дорогу котів та фермерів із Анатолії до європейських територій. Проте виявилося, що ті давні тварини більше нагадували диких лісових котів, а не домашніх улюбленців. Вони могли перетинатися з африканськими родичами, але про якусь масову домашню лінію тоді говорити було рано.
Коли все змінилося
Нове дослідження, де вчені зібрали й порівняли 87 котячих геномів – від музейних скелетів до сучасних улюбленців – зсунуло часову стрілку аж на два тисячоліття вперед. Саме тоді, приблизно в 1-му столітті нашої ери, в Європі й починає з'являтися характерна для домашніх котів спадковість.
Це дуже добре вписується у період, коли Римська імперія активно торгувала всім, що тільки могла перевозити. Серед товарів, схоже, були й малі хижаки, здатні приборкувати щурів на кораблях і в портах.
Африка як вихідна точка
Генетичні дані впевнено вказують на Північну Африку – саме там жили степові коти, чиї гени найближчі до тих, що сьогодні має більшість домашніх мурчиків. Це підвид Felis lybica lybica, який і став основою майбутньої глобальної котячої хвилі.
Звідти почалися рухи, які сьогодні складно уявити без карти. Частина тварин потрапляла на кораблі, частина – на острови, а згодом і на материк. Це була не одна поїздка, а ціла низка хвиль, що накладалися одна на одну.
Сардинія і перші натяки
Окрема історія – коти на Сардинії. Там археологи знайшли рештки тварини віком приблизно 2200 років. І коли вчені порівняли ДНК цього стародавнього "мешканця" острова, з’ясувалося, що він генетично ближчий до диких марокканських котів.
Це ніби перший "десант", який прибув до Європи раніше за основну хвилю. На островах такі тварини змогли закріпитися й утворити окремі локальні популяції, які існували ще до того, як материк заполонили вже справжні домашні коти.
Друга хвиля, яка змінила все
Головний потік котячих генів прийшов після 1-го століття нашої ери – уже з іншої частини Північної Африки. Точну точку походження визначити поки складно, але багато що вказує на регіони, де колись процвітав Єгипет або прилеглі території. Саме ця хвиля дала сучасним котам їхній звичний вигляд і поведінкові риси.
Як не дивно, але саме в той період коти з "домашніми" характеристиками стають масовими. І це вже їхній тріумфальний вихід на європейську сцену, де вони й залишаються донині.
Сліди, що не зникають
Сучасні дослідження показують, що історія одомашнення – це не один момент, а довгий шлях, який зачіпає різні культури й материки. І кожен новий генетичний аналіз лише підкреслює, наскільки складною була ця подорож, поки кішки не стали частиною нашого повсякденного життя.
Джерело: 5692.com.ua
