Будівництво оборонних заводів у воюючій країні — завдання не лише інженерне, а й політичне. Це випробування для бюрократичної машини, яке показує, наскільки держава готова до швидких рішень у критичний час. Україна зараз проходить саме таку перевірку. Один із найгучніших проєктів — спільний з німецьким концерном Rheinmetall завод боєприпасів. Здавалося б, його поява — питання місяців, але реальність виявилася складнішою.
Темпи будівництва в Україні відстають
Генеральний директор Rheinmetall Армін Папперґер відкрито визнав: темпи будівництва в Україні відстають від очікуваних. При цьому у Німеччині, в місті Унтерлюс, їхній завод на 350 тисяч снарядів на рік уже готують до запуску. В Україні ж — ще йде робота над самими стінами.
Під час презентації піврічного звіту компанії він нагадав, що старт у двох країнах був майже одночасним. У Німеччині, мовляв, вже все готово, а український майданчик відстає. Причини? Тут він не став робити реверансів: "рівень бюрократії в Україні дуже високий", і це, на його думку, одна з головних причин затримки.
Амбіції та фінансування
Цікаво, що попри це, є і світлі моменти. Папперґер повідомив: потужності заводу планують подвоїти ще до завершення будівництва. Раніше йшлося про 150 тисяч снарядів на рік, тепер — приблизно 300 тисяч. Це, безумовно, зміна масштабу, яка вплине на спроможність України тримати оборону. Але є нюанс — бракує фінансування.
Щоб зрозуміти, чому ця історія важлива, варто згадати: Rheinmetall — один із ключових постачальників боєприпасів для ЗСУ та країн НАТО. Їхні снаряди калібру 155 мм — те, чого зараз найбільше потребують українські артилерійські підрозділи. І створення виробництва всередині країни означає меншу залежність від закордонної логістики, швидший обіг боєприпасів та стійкішу оборону.
Бюрократія та перспективи
Але в реальності будь-який завод — це не лише верстати та контейнери зі снарядами. Це земля під будівництво, дозволи, інфраструктура, підключення до енергомереж. І кожен документ, який у мирний час міг би лежати на підписі місяць, у військовий час перетворюється на критичну затримку.
Тут важливо, що німецький приклад показує іншу картину: там все робиться за жорстким графіком. Уявіть: старт будівництва одночасний, але в Унтерлюсі вже готуються до технічного запуску. Це контраст, який не потребує додаткових коментарів.
З іншого боку, бюрократія — лише частина проблеми. За словами Папперґера, самі українські партнери готові до розширення виробництва, але фінансове питання залишається відкритим. І це момент, який, ймовірно, вирішуватиметься на рівні держави, міжнародних кредитів або грантів.
Символ стійкості та слабкості системи
До речі, історія з Rheinmetall — не єдина. Інші оборонні проєкти в Україні теж зіштовхуються з питанням швидкості реалізації. Дехто з експертів вважає, що у нас досі діють процедури, які не відповідають умовам воєнного часу. Це наче намагатися виграти спринт, біжучи у важких черевиках.
Якщо ж дивитися на перспективу, то запуск цього заводу — не просто промисловий об’єкт. Це символ того, що Україна може виробляти ключові ресурси для своєї армії прямо на своїй території, без огляду на логістичні коридори ЄС чи політичні коливання окремих країн.
Історія з українським заводом Rheinmetall — це дзеркало нашої системи: у ньому видно і амбіції, і слабкі місця. Війна не залишає часу на повільні рішення, і кожен день затримки — це день, коли снаряди доводиться чекати з-за кордону. Якщо країна хоче вистояти, їй доведеться навчитися будувати швидше, ніж падають снаряди на фронті.
Джерело: 5692.com.ua
